Автор: Генрієтта Гелл

Щойно вам виповнюється 30, усі раптом очікують, що ви створите сім’ю, матимете дітей або хоча би побудуєте кар’єру. Але що як ви не готові, ще не зустріли «свою людину» або хочете чогось зовсім іншого?

Чому продовжувати пошуки партнера у 30 — це нормально

Коли нам було 22, ми постійно знайомилися через друзів або на вечірках. Ми фліртували чи не з кожним, це було так легко! Зараз нам 30, і здається, що все значно ускладнилося. Наші вірні товариші по черзі йдуть у відпустку з догляду за дитиною. Поки ми продовжуємо гортати профілі в застосунку для побачень, у когось вже заручини, а хтось чекає на поповнення в сім’ї. І раптом усі починають цікавитися: «Ще й досі без пари?». І додають: «Вже варто посерйознішати — час спливає». Від подібних зауважень не врятуватися навіть таким зіркам, як Емма Вотсон. Нещодавно акторка та амбасадорка доброї волі ООН заявила, — здебільшого, аби нарешті зупинити постійний потік нетактовних запитань, — що більше не вважає себе самотньою. Вона «сама собі партнер і дуже щаслива». Зрештою не мати постійних романтичних стосунків у 30 років — абсолютно нормально.

Сьогодні концепція вічного кохання вже не є такою непорушною: комусь достатньо мати перспективу кількох чудових років разом. Якось я зустріла на вечірці свого приятеля, і ми докладніше поговорили про такий підхід. Нещодавно він усвідомив, що моногамія не для нього: хоча в них із дівчиною були гарні взаємини, його тягнуло до сексуальних пригод з іншими партнерами. Зрештою прагнення отримати новий досвід виявилося сильнішим, ніж страх імовірного розриву стосунків. «Що зі мною не так? — запитав мій приятель, коли ми вийшли покурити на балкон. — Я ж кохаю свою дівчину!».

Я заспокоїла його: майже кожен дорослий, який перебуває в тривалих стосунках, у певний момент замислюється над подібними речами. Особливо, якщо до цього не вдалося «нагулятися» або в ліжку з партнером бракує творчості. Наразі питання полягало в тому, чи готова його дівчина до відкритих стосунків.

У цей момент до нас приєднався ще один друг. «Що ви як маленькі!» — почав він свою промову. За його словами більшість людей молодшого віку навіть не думають про те, чи має бути щось у світі вічним. «Ніхто добровільно не наражає себе на такий стрес. Який у цьому сенс?» — додав друг. Він розповів, що сучасний підхід полягає в здатності відпустити ситуацію. Триватимуть ваші взаємини рік, три чи десять — це не має значення. Цікаво, що з такою позицією набагато легше залишатися вірним партнерові. «Щойно я відчуваю, що мене починають приваблювати інші, я намагаюсь одразу припинити нинішні стосунки. Авжеж, це велике щастя зустріти людину, з якою хочеш бути разом значну частину свого життя. Але після розлучення я не вганяю себе в стрес, подумки будуючи майбутнє з кожним новим партнером. Мені подобається моя нова дівчина ЗАРАЗ. Вона хоче дітей, а я — ні. То й що? На щастя, вона на десять років молодша. Тому ми просто вчасно розійдемося».

Я замислилася: мій друг забув, як довіряти людям? Чи він нарешті сказав уголос те, що ніхто не наважувався сказати? Адже за статистикою тривалість стосунків постійно скорочується. Можливо, причина в тому, що в сучасному світі процвітає культура саморозвитку, і ми змушені самовдосконалюватися в усіх напрямках — навіть у спальні?

«Багато хто забув, що таке мати звичайне, загалом посереднє особисте життя, — додав мій друг. — Насправді немає нічого кращого, ніж насолоджуватися тихим пересічним існуванням і перестати порівнювати себе з іншими парами. Коли стосунки вичерпають себе, подякуйте за все, що було. Дивіться вперед. Рушайте далі». Ось так просто!

І жили вони довго..? Іноді достатньо однієї щасливої години

Хай там як, але в певному віці багато хто з нас (підсвідомо) починає діяти згідно з кліше «і жили вони довго та щасливо». Зазвичай це призводить до того, що першу половину свого життя ми щосили намагаємось отримати схвалення оточення. Власного розуміння, а що ж ДІЙСНО добре для нас, ще немає. Тому ми запозичуємо чужі ідеали й часто висуваємо до себе надто високі вимоги. Аж поки після першої чи другої серйозної кризи у взаєминах не усвідомлюємо, що можна дотримуватися власних правил і критеріїв особистого успіху. На жаль, не всім щастить дістатися до цього моменту, адже шлях до нього тернистий, і на ньому нас чекає безліч душевних ран.

Найсильніший тиск щодо необхідності постійно отримувати якнайкращий досвід — професійний, естетичний, романтичний, — відчувається між 30 та 40 роками, у так звану «годину пік» нашого життя. Навіть відпустка планується під соціальним тиском на зразок: «Що? Вони були на Барбадосі?! Тоді цьогоріч ми полетимо на Гаваї!». Замість того, щоб відпочивати, увесь час витрачається на спроби створити бездоганну світлину для соцмереж. І поки підписники зеленіють від заздрощів, наша абсолютно виснажена #ідеальнапара не може порозумітися між собою. Як то кажуть, щастя любить тишу.

Якщо говорити простіше, щойно ви починаєте зациклюватися на пошуку партнера, ви вже програли. Така позиція не дає насолоджуватись усім, що робить знайомства такими захопливими та чарівними: передсмаком першого побачення, метеликами в животі при першому торканні рук, першим поцілунком, першим повідомленням наступного дня…

Я десь читала, що за статистикою потрібно сходити на сотні побачень, перш ніж знайти когось, хто наполовину сумісний із вами. Отже, ми обов'язково поцілуємо кількох жаб у пошуках своєї половинки. Тому, шановні пари, зробіть мені ласку — не запитуйте своїх одиноких друзів про їхнє особисте життя за першої нагоди. У 99,9% випадків фраза «Усе складно» — не просто слова. Припиніть постійно зводити все лише до репродуктивної функції! Вірите чи ні, є безліч інших цікавих тем, на які можна з нами поговорити. Зрештою ми ж не запитуємо щоразу, як там ваш шлюб.

Досить із нас токсичних списків завдань!

Токсичні списки завдань, які багато хто подумки складає після двадцяти років (до 28 знайти свою половинку, до 30 зіграти весілля, до 32 уже мати дитину тощо), тільки створюють додатковий тиск і зазвичай змушують ухвалювати поспішні рішення, які не дуже нас влаштовують.

Якщо комусь потрібно трохи більше часу, щоб відшукати «свою людину», це абсолютно нормально. Не всі доленосні події мають відбуватись у період із 30 до 40 років. Одна моя подруга зустріла кохання «аж» у 41. Вона обожнює повторювати: «Ми можемо побудувати сім’ю після 40, знайти себе в 50 і роботу своєї мрії — у 60». І не посперечаєшся! Тиск, любі мої, корисний лише для велосипедних шин.

Кохання неможливо спланувати. Тож чи варто слухати людей, які кажуть, що ми не можемо почуватися повністю щасливими, поки не знайдемо собі пару? Життя — це не лише хепіенди. Набагато важливіше, щоб кожну хвилину нашого існування ми дбали про себе.

Важливо також завжди залишатися відкритими для приємних подарунків долі. А до цього моменту чому б не насолоджуватися безліччю чудових зустрічей із людьми, які, ймовірно, не стануть нашими партнерами по життю, але, безумовно, варті того, щоб із ними познайомитися.